Студенти групи ФІЛ-12у факультету початкової освіти та філології 10 жовтня 2017 р. відвідали Хмельницький обласний літературний музей, в якому відбулась цікава зустріч із членами Національної спілки письменників України і гостем із Білорусії,  поетом Михасем Скоблем. Він приїхав спеціально на Хмельниччину, щоб відвідати  селище Меджибіж – малу батьківщину білоруської письменниці Зосі Верес (дівоче прізвище Людвіка Антонівна Сівицька). Саме в цьому містечку капітаном служив її батько Антон Михайлович Сівицький, був родом з Гродно, закінчив Білоруську чоловічу гімназію, називав себе литвином, багато читав, любив поезію, його улюбленими поетами були А. Міцкевич i В. Сирокомля. Очевидно, гени батька перейняла Людвіка.

Директор музею В.І. Горбатюк розповів про життєвий і творчий шлях Зосі Верес. Народилась наша землячка 30 вересня 1892 р. в дворянській польській родині.  Закінчила Київське приватне комерційне училище Л. Володкевич (1908), приватну жіночу гімназію у м. Гродно (Білорусь, 1912), курси городництва, садівництва і бджолярства у Варшаві (1914). Від 1909 р.  – член  білоруської молодіжної  і громадської  організацій у Гродно, Мінську. Від 1923 – у Вільно (згодом – Вільнюс) на видавничій та журналістській ниві. Друкуватись почала ще в київський період, коли 1907 р. в  часописі «Підсніжник» надрукувала перший вірш. 1908 року після смерті батька, виїхала на батьківщину предків. Писала  білоруською мовою, виступила з новелетами під псевдонімом Мірко у 1911–13 рр. в  мінських газетах  «Наша ніва», «Вольна Беларусь». Автор «Білорусько-польського-російсько-литовського ботанічного словника», писала книги для дітей, спогади. Та найцікавіше, що вона була членом Білоруської Народної Республіки (1918), але прийшли більшовики й раду розігнали. 1923 р. Зося Верес переїжджає до Вільнюса, облюбувала за два кілометри від міста ліс, збудувала там саманну хату, в якій прожила 70 років. Померла Зося Верес 8 жовтня 1991 року, дочекавшись того часу, коли її, 90-літню бабусю, прийняли членом Спілки письменників Білорусії. 

Студенти заворожено переглянули відеоролик: з екрана дивиться на присутніх маленька літня жінка і розповідає про нелегкі роки буття за радянської влади, бо й пенсії не отримувала, – їй вручили пенсійну книжку разом із письменницьким квитком (1982 року).

Михайло Скобла і сам філолог за фахом – випускник Білоруського державного університету (1991) – розповів про свою зустріч і розмову з Людвікою Антонівною, працю над спадщиною письменниці, роботу над упорядкуванням її книжки спогадів, листів (нараховують 6000 одиниць; у книзі надруковано лише 367 листів, датованих 1967–1989 рр.) під назвою "Я все пам'ятаю" (2013), прочитав власні твори. Перед студентами виступили також письменники П.І. Маліш, В.П. Мацько. Віталій Петрович, зокрема відзначив, що він, як випускник Меджибізької середньої школи, пишається славною землячкою, чиї твори знайдуть почесне місце в шкільному музеї, слугуватимуть патріотичному вихованню сучасної молоді.

На згадку про незабутню зустріч – фото на пам'ять.