Кожної весни на початку квітня подільська земля зустрічає свято. Приходить воно і на факультет початкового навчання Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії. До речі, наш факультет можна занести до Книги рекордів Гінесса, адже тут навчається більше тисячі студентів.

Впродовж всього часу проведення Тижня факультету початкового навчання сформувалося багато традицій: урочиста лінійка, вибори студента та викладача року, першоквітнева прес-конференція з викладачами, змагання у жартівливих видах спорту, неймовірні історії кохання, пішохідний квест, інтелектуальне шоу зірка факультету та багато іншого, але оргкомітет щороку пропонує нові ідеї. Ось і цього року було проведено конкурс на кращого есеїста факультету. Студентам було запропоновано написати твори на такі теми:

Якби я був (була) деканом факультету.
Студентство: життя на повну.
Мій факультет через 20 років.

Треба сказати, що робіт надійшла неймовірно велика кількість і всі вони були підписані псевдонімами. Тому журі було нелегко. Перевіряння студентських есе та визначення переможців це кропітка справа.

Голова комісії конкурсу есе Н.Білозор

До складу журі увійшли студенти магістратури зі спеціальності початкове навчання, які є учасниками, лауреатами та переможцями різноманітних міських, регіональних та всеукраїнських конкурсів, олімпіад та конференцій. Врешті решт було визначено кращі роботи у кожній з номінацій. Але переможець має бути один, для цього Кравчук Костянтин, Степаненко Діана та Білозор Наталія озвучили роботи. Найкраще есе було визначено шляхом відкритого голусування. Загальне захоплення викликало есе студентки другого курсу, яка написала роботу на тему ”Мій факультет через 20 років”. За псевдонімом Стася Лисиця ховалося ім’я Світлани Мороз. Її робота була визнана найкращою, так як повністю відповідала вимогам до написання есе. Світлана змогла повністю розкрити тему твору, та викладом свої думок на папері викликала визнання її таланту та щирі оплески журі. Пропоную і вам прочитати есе переможця, бажаю отримати насолоду від прочитаного.

Вітання переможцю Світлані Мороз

Лагідне сонечко пробирається крізь поважні гілки беріз. Я ловлю його проміння, відчуваю його погляд, його приємне тепло на щоці і примружуюсь. Літо. Я тихо ступаю по доріжці. А мені до ніг падає маленький листочок. Незважаючи на те, що поряд багато людей, не соромлячись їх, я підіймаю його. Декілька секунд роздивляюся і підношу до обличчя. Чомусь він пахне солодко і так знайомо. Знайома доріжка, знайомі берези... І серце у грудях починає хвилюватись. Я обережно переступаю через поріг і відчуваю тривогу, але не лиху, а приємну.

– Ось тут, доню, я колись навчалась, я промовляю до своєї Насті. Ми ідемо по коридору до кабінету із табличкою ”Прийом документів”. Настя заходить сама, не хоче, щоб я їй допомагала, прагне самостійності. Когось вона мені нагадує...

Ну, здраствуй, мій рідний Педагогічний університет! Я стою посеред коридору, і так мені добре, що хочеться розкинути руки і все це обійняти, і всіх. І закричати хочеться на повні груди, на всю силу. Але я лише роблю глибокий вдих, ніби хочу увібрати в себе спогади. Відчуваю, як бринить на моїх віях кришталева сльоза – сльоза смутку і водночас щастя. Я посміхаюсь. Адже саме щирою посмішкою вітають хороших друзів.

Ось тут я колись навчалась. Двадцять років пролетіло, промайнуло, наче мить. Аж не віриться. Багато змінилось. Не впізнати коридорів, по яких ходила (іноді бігала), вікон, в яких пишалася своїми червоними кетягами калина (саму калину теж не впізнати), стільчиків, на яких відпочивала (хвилювалась перед екзаменами), картин, меблів, дзеркал, в яких було моє відображення (тепер також інше). Інший ремонт, інші люди, інший погляд, інші думки, інший час, інша назва, інше життя. Час – бурхлива річка, що змінює все на своєму шляху. Все оновлює. Все оновлюється...

Але я торкаюся стіни і… що це? По моїй долоні ледь відчутно пробігло тепло. Ні, це не від новітньої обігрівальної системи. Це тепло, як електричний заряд, іскра, що пробуджує свідомість, пам'ять; як перші сніжинки, які намагаєшся зловити на губи, тим самим відчувати зиму на смак; як весняне сонце, що будить від сну кожну травинку, билинку, комашку, все живе. Так і це тепло пробудило у мені не просто згадку, а любов до моєї Академії, якою я колись жила. Та увесь цей час жила! Просто загубила її, забула, віднесла до студентського минулого. Але ця любов не може вмерти, бо вона справжня і не корислива.

Чи може все це зробити один-єдиний дотик до неживого предмета? Може. Я торкнулася не просто до стіни, я торкнулась до свого життя, до душі ХГПА (тепер ХГПУ). Яку неможливо заховати за новим кольором шпалер, новобудовами. А душа ця – лагідна, відкрита, щедра, добра. І зберігають її не матеріальні речі, а люди – чесні, справедливі, добропорядні. Люди, віддані своїй роботі, своєму покликанню, які несуть через покоління вікову мудрість, знання, силу і розум. Які випромінюють доброту і дарують любов. І навіть найменша пилинка просякнута цією любов’ю. Як я могла це забути?

Адже для мене це не просто навчальний заклад. Це період мого життя. Коли, як квітка, простягаєш пелюстки свого єства до оточуючого світу; як губка, вбираєш інформацію. І дуже важливо не загубитись в цей період. І та, хто допомогла мені віднайти свою (нехай і тернисту, але правдиву) стежинку життя, це ти – моя Академія!

Насті ще немає? Гаразд, тоді пройдусь трішки, огляну все довкола.

Ніжний, блакитний колір стелі… денне світло несміло розсіюється крізь важкі штори… на стінах – багато-багато вишиванок. Ой! А цю я впізнаю. Це ж Таня вишивала. А цю – Даринка! Простий коридор перетворюється у цілу галерею оригінальних, вишуканих творінь, в яких відчувається дух віків. Картини, рушники, серветки – в них історія українського народу... А зараз заходжу у ”святу з святих” – в бібліотеку. Скільки тут було проведено днів, вечорів, скільки книг прочитано, скільки конспектів списано... Тепер – безліч виставок, присвячених праці педагогів; багато-багато книг, з яких черпаєш розум, як із джерела... Поруч з бібліотекою – інтернет-центр... Я піднімаюсь на другий поверх. Згадую аудиторії. В думках виникають моменти із мого студентського життя: лекції, семінари, зустрічі, цікаві посиденьки в столовій за стаканом компоту, обговорення політичних питань на виховних годинах, подорожі... Підходжу до кабінету декана факультету початкового навчання. На табличці написано: ”Ящук Інна Петрівна”. Ну звичайно! Хто, як не вона, змогла зберегти безцінність нашого факультету. Адже Інна Петрівна, як мама, оберігає велику сім’ю ХГПУ. Зуміла зберегти традиції, звичаї...

Хіба матеріальні речі дуже важливі? Звичайно, комфортне навчання завжди підвищує і емоційне, і духовне ставлення до своєї роботи. Але якщо залишити зовнішній каркас без душі, результату не буде ніякого. Новий гуртожиток, нові корпуси, нові дороги будувались тут нелегко. Набагато складніше було не зруйнувати внутрішнього багатства. І величезним досягненням є те (і я горджусь цим), що моя донька також хоче здобути освіту саме в цьому навчальному закладі. Зберігати родинне вогнище, не дати згаснути йому під дощем періодичних негараздів, проблем. І стати вчителем, достойним цього високого звання; любити людей, дітей, світ; стати Людиною з великої літери.

Я щаслива, що і тут, в майбутньому, цвітом всесвітньої мудрості квітне моя Академія!

Бажаємо нашій переможниці натхнення та подальших літературних успіхів!

Наталія Білозор, студентка факультету, голова журі